Не Коронавірусом єдиним. Байдужість, яка тягне за собою смерть
Дедалі частіше журналісти пишуть про коронавірус, який активно захопив всю інформаційну сферу, а суспільство, сидячи вдома із затамованим подихом, оновлює статистику постраждалих. Небезпечний вірус розгулює вулицями, люди помирають, всі співчувають, а влада обіцяє, що ми невдовзі повернемось до звичайного життя.
Звичайне? хіба можна назвати його звичайним? Уже близько року світ бореться із пандемією. Кількість хворих не зменшується, Розробки над вакциною тривають. А це “життя” уже стало буденним.
Одного дня я зрозуміла, що перестала забувати одягати маску при вході в магазин, звикла уникати громадського транспорту через обмеження у кількості пасажирів, почала використовувати антисептик частіше ніж це можна собі уявити, повністю перестала відвідувати кафе, ресторани та інші заклади в яких раніше частенько збирались із друзями. Зустрічі у Zoom перетворились у звичайнісіньку рутину, навіть дні народження навчились святкувати через відеозв’язок. Зараз про це писати взагалі не дивно. От тільки два роки тому навіть уявити важко.
Будь-яка ситуація, яка захоплює велику частину населення і триває довгий час, здатна стати буденною. Згадаймо Євромайдан, Початок війни на Сході, Коронавірус, на інші масштабні події, які сколихнули цілу країну. Початок завжди гучний, але з часом наступає тиша і події просто розвиваються. Зараз людей мало бентежить статистика постраждалих від Коронавірусу, багато хто вже й гадки не має, яка ситуація сьогодні на Сході. Кожен звикає жити у тих умовах, які склались.
Напевно, все-таки усім керує байдужість. Люди, не всі звичайно, але багато, почали ставитись до Батьківщини із байдужістю. Багато із тих самолюбів абсолютно не цікавляться ні подіями у країні, ні тим паче як покращити ситуацію стосовно тієї чи іншої проблеми. Закрити очі на проблему завжди найлегше, але от чи буде на що дивитись після того, як їх відкрити?
Ситуація із Covid-19 не єдина, на яку багато громадян України просто заплющили очі, продовжуючи стверджувати, мовляв, я не захворію, або є й ті, котрі взагалі спростовують наявність захворювання.
Нещодавно в Івано-Франківську черговий раз масово отруїли собак. Постраждали не тільки бездомні тварини, а й домашні улюбленці іванофранківців, котрі вигулювали чотирилапих на таких звичних і, на перший погляд, безпечних територіях. Убивці собак, а по-іншому догхантери розвели активну політику на всій території міста. Власники собак б'ють на сполох, та проводять мітинги під державними установами. Востаннє про отруєння собак місцеві ЗМІ повідомили 12 жовтня 2020-го року. Зокрема, UAnimals — громадська організація, яка опублікувала на своїй сторінці Фейсбук новину: “Отруєння собак в Івано-Франківську!
У місті триває масове отруєння собак невідомою речовиною. Вже загинуло понад 30 тварин, як домашніх так і безпритульних стерилізованих та вакцинованих.
Закликаємо очільника поліції Івано-Франківської області провести розслідування та встановити осіб, причетних до жахливої бойні.
Закликаємо очільника міста Руслана Марцінківа також вжити заходів!
Наразі відомості по даному факту внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за статтею 299 кримінального кодексу України. Проте важливо не просто зареєструвати десятки заяв мешканців, а розшукати злочинців, які розкидають отруту”.
13 жовтня о 12 годині дня розпочинається акція місцевих мешканців «За безпеку тварин в Івано-Франківську».
Акції відбулись, винних шукають та обіцяють покарати, але от власники й надалі бояться вигулювати своїх собак. Дехто говорить, мовляв, чим винні тварини, які мають домівки та за збігом обставин опинились зі своїм власником в пастці, яка, вдумайтесь, була підготовлена для інших? Невже ці люди справді не бачать корінь проблеми?! Для інших? Але ніхто не говорить про те, чому ці “інші” опинились на вулиці?
Насправді проблема вбивства бездомних тварин поширена по всій території України та далеко за її межами. Зокрема, таке явище характерне для Білорусі та Росії.
Догхантери — люди, котрих я свідомо засуджую. Вони не мають права знущатись над тваринами, навіть, якщо ті — безпритульні. Довгий час мусолили питання законодавства стосовно братів наших менших. А у серпні 2020-го таки прийняли закон про кримінальну відповідальність за жорстоке поводження із тваринами(Стаття 229 Кримінального кодексу України). Однак, розв'язанню проблеми це практично не допомогло. І, на мою думку, мало чим допоможе. Починати потрібно не із законів, починати потрібно із себе.
“Захочу — візьму, не захочу — викину”
Саме із такими думками деякі власники заводять домашніх улюбленців. Спершу обіцяють про них піклуватись, любити, а згодом тварина опиняється на вулиці. Основною причиною того, що тварини розгулюють вулицями є безвідповідальність їхніх власників. Річ у тім, що в Україні, при отриманні домашнього улюбленця, не виникне жодних проблем. Собачі притулки віддають тварин на доброму слові, а про тих, хто їх продає за гроші говорити взагалі не варто. Натомість у багатьох Європейських країнах процедура отримання чотирилапого друга прирівнюється ледь не до усиновлення. “У розвинутих країнах створюють єдині бази ідентифікації тварин. Є зафіксовані правила та створені умови для утримання і вигулу собак чи котів. Кожен власник зобов’язаний зареєструвати, чіпувати, щороку вакцинувати та, якщо немає дозволу на розведення, стерилізувати свого улюбленця. Крім цього, власники сплачують податок на своїх тварин. До прикладу, у Німеччині цей податок складає 100-150 євро на рік. Податок на другу і кожну наступну собаку збільшується на 100% (тобто, від 200-300 євро), незалежно від розмірів тварини. За недотримання правил утримання — штрафи, і немаленькі.” — розповідає Лілія Пащенко, рекрутерка компанії Intellias та власниця собаки для інтернет-видання “Куфер”.
Не менш важливим є виховання. Чи не було у вас бодай одного випадку, коли діти тягають за собою нещасну, вимучену тварину, але сказати їм щось язик не повертається, бо це ж діти! Чомусь одні батьки можуть з дитинства навчити своїм дітей, що тварини — не іграшки та розповідають усім давно відоме “Ти назавжди у відповіді за тих, кого приручив” із “Маленького принца” Антуана Сент-Екзюпері, а інші — стають батьками тих, котрі від самого дитинства і впродовж цілого життя знущаються над братами нашими меншими. Вчора, 14 грудня, у Кривому Розі стався доволі моторошний випадок. Лякає і те, що він не єдиний. Натовп підлітків жорстоко вбив собаку. Чотирилапого скинули з мосту на вкриту кригою річку.
“За словами місцевих рибалок, група підлітків скинула тварину з мосту. Собака впав на лід і ще деякий час подавав ознаки життя. Але допомогти чотирилапому без спеціального обладнання рибалки не змогли. Користувачі соцмережі звернули увагу на те, що на тварині був нашийник. Отже, собака не був безхатьком. Ймовірно, тварина загубилася або була спеціально викрадена шкуродерами для знущань” — повідомляє онлайн-ресурс журналу “Green Post”.
Повертаючись із-за кордону спершу дуже дивувала повна відсутність безпритульних собак на вулицях міст. Завжди ставила собі запитання: “Чим Україна не така як інші? Чому в нас не так?”. Близько 8-ми років благодійна організація “Дім Сірка”, що на Івано-Франківщині, всіма силами намагається покращити життя бездомних тварин. Однак можливості притулку не вічні, а фінансів завжди бракує, як і волонтерів, котрі прагнуть допомагати. Собак на вулицях із кожним днем все більше і більше. Їхнє вбивство — це не вихід. Знищивши одних згодом з’являться інші.
Юрист та голова громадської організації “Зооварта” Артур Гуменюк у своєму інтерв’ю для сайту організації розповідає про метод, який широко застосовують у розвинених країнах і з допомогою якого ситуацію із безпритульними тваринами та догхантерами можна вирішити й в Україні: “Притулок-стерилізація-сім’я/евтаназія. Така формула діє в багатьох Європейських країнах та США. Тобто спершу потрібно забезпечити функціонування притулків для тварин, куди б поміщались усі безпритульні тварини, потім тварини мають бути стерилізовані та останнім кроком має бути передача тварин до нових власників. Крайнім випадком має бути безболісна евтаназія тварини, що дозволить забезпечити відсутність тварин на вулицях.”
